Редакція IT-Mama вирішила знайомити вас роботами українських класиків. Ми вже підготували добірку дитячих віршів Лесі Українки та Ліни Костенко, тож сьогодні знайомимо з віршами Івана Франка та ілюстраціями до них.

Навесні

Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла, ясна,
Ніби дівчинка в. вінку.
Ожили луги, діброви,
Повно гомону, розмови
І пісень в чагарнику.

Navesni_virsh_Ivan_Franko
Chervona_kalyna_Ivan_Franko_1

Червона Калино

Червона калино,
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш — 
До сонця не пнешся?

Не жаль мені цвіту, 
Не страшно і грому, 
І світло люблю я. 
Купаюся в ньому.
 
Чи жаль тобі цвіту, 
Чи радощів світу? 
Чи бурі боїшся,
Чи грому з блакиту?

А вгору не пнуся. 
Бо сили не маю, 
Червоні ягідки 
Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся,
Я дубам не пара,
А ти ж мене, дубе. 
Отінив, мов хмара

 

Розвивайся, лозо, борзо

Розбiгайтесь, людоньки, хто кудою!
Горобець iз бiлою бородою!

Що за диво дивнее? На вiку
Вперше бачу бороду отаку.

Може, вiн старiйшина чи мудрець?
Може, вiн заслужений горобець?

Нi, несе у дзьобику вiн пiр’ïнку.
Пригодиться дiточкам на перинку.

Rozvyvajsia_lozo_borzo_virsh_Ivan_Franko_1
Dyvuvalasia_zyma_Ivan_Franko_mal_Oleny_Zenych

Дивувалась зима

Дивувалась зима,
чом це тануть сніги,
чом льоди присли всі
на широкій ріці?

Дивувалась зима,
як посміли над сніг
проклюнутись квітки
запахущі, дрібні?

І дунула на них 
вітром з уст ледяних, 
і пластом почала 
сніг метати на них.

Похилились квітки, 
посумніли, замклись*; 
шуря-буря пройшла, — 
вони знов піднялись.

І найдужче над тим
дивувалась зима,
що на цвіт той дрібний
в неї сили нема.

Дрімають села

Дрімають села. Ясно ще 
осіннє сонце сяє, 
та холодом осіннім вже 
в повітрі потягає.

Темно-зеленії садки 
дрімають вже без плоду, 
і тихо гріються хатки, 
і верби гнуться в воду.

Ще ліс не стогне тим важким, 
осіннім, довгим тоном, 
і ще стрілою ластівка 
звиваєсь над загоном.

Drimajut_sela_Ivan_Franko
U_dolyni_selo_lezhyt_virsh_Ivan_Franko_2

У долині село лежить

У долині село лежить, 
понад селом туман дрижить, 
а на горбі край села 
стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле, 
а в коваля серце тепле, 
а він клепле та й співа, 
всіх до кузні іззива.

«Ходіть, люди, з хат, із поля! 
Тут кується краща доля.
Ходіть, люди, порану, 
вибивайтесь з туману!»

Та тумани хитаються, 
понад селом згущаються, 
розляглися по полях, 
щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини 
ті, що вгору йдуть з долини, 
в тую кузню, де кують 
ясну зброю замість пут.

 

«Мій край рідний», збірка. Київ, «Радянська школа», 1976. Малюнки Миколи Компанця, Олени Яблонської.