Це — історія, в якій кожна мама може побачити частину свого досвіду, своїх думок, тривог та сподівань. В ній мама звертається до доньки, але аналогічним могло б бути і звернення до сина. Цій мамі хочеться розповісти про 30 найщасливіших і водночас найбентежніших днів.

“Привіт, вітаю в нашому світі!” — сказала тобі твоя мама в перші секунди твого життя. У відповідь ти тільки  стиснула кулачки і закричала на повну міць своїх маленьких легень.

Згідно стародавньої китайської мудрості народження дитини супроводжується криком, тому що саме так маленька людина повідомляє світові про свій прихід. А стиснуті кулачки заявляють світу “я прийшла — і тепер ти належиш мені”. Правда чи ні, але наступні дні, тижні, місяці таки підтверджують це.

Дитя продовжує повідомляти усіх навколо про свою присутність, (інколи  — по декілька разів на добу), а також примушує усіх навколо підлаштовуватись під свої потреби та бажання.

Ти не була виключенням! Ти кричала і стискала кулачки, і продовжувала це робити щодня.

Очікування молодих батьків вже протягом перших днів почали розбиватись під впливом реальності. Все мало бути так безхмарно, радісно і тепло. Не повинно було бути жодних швів, гормональних збоїв, безсонних ночей, алергічних реакцій, “газиків”, стосів пеленок, постійно мокрих “бодіків” та багато іншого. Все мало бути якось інакше.

Дні, проведені в пологовому, здавались схожими на пазл, який потрапив до рук 5-річного неслухняного хлопчика. Він брав до рук детальки, а потім розкидував їх в різні кутки кімнати, і можливості віднайти їх вже не було.

Так і три доби в палаті розділились на дрібні шматки — сну, їжі, годування, приходів лікарів та акушерок — вони залишили лише слабкий слід в моїй пам’яті.

На загальному фоні була страшенна втома і цілковите нерозуміння, яким чином потрібно поводити себе із тією маленькою людиною, що лежала поруч на ліжку. А ще було одне і теж запитання від усіх родичів та друзів “Ну що, другу дитину будете планувати?”. У відповідь твоя мама посміхалась, а в думках проминало “Я ще й першу поки не усвідомила”.

Вдома прийшло полегшення, і пазл спогадів стало збирати значно легше. Допомога прибула від новоспечених бабусь. Разом ми почали боротьбу з лактостазом, запором, гемороєм, головними болями та іншими супутниками більшості породіль. А ще почалась епопея з харчуванням.

Твій організм, звиклий до максимального рівня захисту від плаценти, наштовхнувся на нашу реальність — повітря, вода, харчові добавки, алергенні продукти, тощо. Звісно ж, вберегти тебе від цього всього неможливо, проте можливо зробити твою зустріч з цим поступовою. І хто, як не мама на суворій дієті, виступить в ролі найпершого вартового?

Взагалі грудне вигодовування — це змагання на витривалість. На фініші чекає сильний імунітет дитини, мінімум затрат на харчування малюка, постійна наявність найсвіжішого продукту та багато інших переваг. Проте на шляху до фінішу знаходиться безліч перепон — серед яких численний список небажаних продуктів.

І все, що залишається твоїй мамі на вибір, так це — деякі крупи, печені яблука, молочні продукти, прісне печиво, картопля, грецькі горіхи і пісне відварене м’ясо (останнє втім виключається з раціону мам-вегетаріанок). Ти не уявляєш, як інколи хотілося бодай маленький квадратик чорного шоколаду або ложечку чорничного варення.

Ще одним пазлом став сон. Вірніше, його надмірна недостатність.

Я відверто позаздрила тим французьким мамам, про яких пише Памела Друкерман у своїй книзі “Французькі діти не плюються їжею”. Ці діти магічним чином вирішили солодко спати всю ніч з перших тижнів життя. До нас з тобою ця магія за перший місяць так і не дісталась. Ти їла один-два рази за ніч, і при цьому півгодини до їжі та ще пів опісля кряхкотіла, крутилась і всією своєю поведінкою давала зрозуміти: змоги задрімати в мене не буде — ані на секунду. (А в цей час твій тато дивився медові сни).

Згодом виявилось, що вночі ти краще спиш, якщо я інколи буду змінювати положення твого тіла. Вдень ти будеш міцніше та довше спати, якщо не давати тобі заснути під час годування. І хай як мило виглядають твої заплющені оченята і напів блаженний вираз обличчя, мені доводилось щипати тебе за щічки чи давити на долоньку, щоб ти прокинулась і продовжила їсти. При цьому тебе потім обов’язково потрібно потримати стовпчиком, щоб вийшло повітря…

Ох, ця неповторна дитяча відрижка! Загальні рекомендації щодо її мінімізації ніяк не вдавалося виконати. “Не робіть великі перерви в годуванні” — а в мене рука не піднімається тебе будити посеред 4-годинного сну. “Не годуйте надто часто” — а ти не можеш добре їсти, коли у тебе метеорити літають в шлунку, і тому доводиться тебе докормлювати згодом. “Переривайте годування, щоб дитина могла відригнути і потім доїсти” — пробувала перервати, і ти починала заливатися криком. В результаті кожне годування перетворювалося на цілий ритуал, який інколи тривав майже годину!

Що ще? Напевно можна було б продовжити цю історію іншими маленькими пазликами. Та як я казала раніше, маленький хлопчик розгубив більшість із них по кімнаті.

Твої перші 30 днів життя не залишили всіх деталей в моїй пам’яті. І можливо, це — на краще. Але будь впевнена, що твоє перше купання, твоя перша посмішка, твої перші “агукання” залишаться зі мною назавжди!

І на останок. Як не дивно, але пройти через найважчі моменти цього періоду мені допомогли слова однієї мами з досвідом. Вона написала: “Зараз важливо побільше спати і менше нервувати. І знати, що все нормально, що ти точно не одна така (у якої дитина спить або не спить, їсть або не їсть і т.д.)”. І щораз як ти плакала, я повторювала собі: “Я — не одна така”.

Юлія Антонова